З любов'ю до покликання

   Фанфік за драмою-феєрією Лесі Українки "Лісова пісня"

    "Синій смокінг"

​

         Я встаю навшпиньки, стискаючи кам'яні перила, і дивлюся вниз, шукаючи поглядом свого сусіда. Де цей неадекватний байкар, який псує мені життя своїми вечірками посеред ночі? «Даремно втекла з лісу» - подумала я про себе, замикаючи двері.  Вже 8 років пройшло з часів моєї втечі, а я досі не можу звикнути до шуму навколо мене.  Моє кохання з Лукашем закінчилось так, як і почалося – дивно і безперспективно.
         Особливість моєї міфічності в тому, що я легко можу подорожувати в часі, проте, через це я втратила свої сили(чому я нереально рада) і стала людиною.  Зараз мені 23, я письменниця і живу у 2015 році - це рік смартфонів і соціальних мереж, ідеологічного впливу і пропаганди. Звуть мене Тея.
         Виходжу надвір, і відчуваю прекрасний запах кави. Ох, як же я люблю Львів. Забігши у Старбакс, беру подвійний латте і йду на роботу.  Тут мене всі люблять, дивний цей 2015, чим загадковіший ти, тим тебе більше обожнюють. Натискаю 7 поверх, і шукаю навушники в рюкзаці, єдине, що рятує зранку – це кава і Лені Кравіц на повторі.
         -Хей, притримайте двері! – чую з вестибюля. – Вибачте, що відволік, натисніть 8,
будь-ласка. – сказав мені надто молодий юнак у темно-синьому смокінгу.
         - Звісно, -  видавивши нещиру усмішку, сказала я йому. Ці бізнесмени з 8 мене трохи лякають, у них надто одноманітні фразочки, відчуття наче  їх запрограмували ще в дитинстві, вставляючи чіпи в голову. 
         Заплющивши очі, проганяю думки про цих людей, і насолоджуюсь піснею, яку вчора почула в новому фільмі Джосса Уідона. Тут, з пилу – з жару, моя кава опиняється на моєму світшоті. Відкриваю очі і виявляю, що в ліфті немає світла . Ну прекрасно, застряти в ліфті з людиною-роботом.  Краще не придумаєш.
         -По-моєму, ми тут надовго, - чи то з відчаєм, чи то з насмішкою сказав цей персональний комп’ютер в людському тілі, -  Мене, до речі, Марко звуть. Я тут на 8 працюю кур’єром.
         -Сарказм? Перший раз бачу кур’єра в смокінгу. Я Тея, - несміливо подаю йому руку
         -Ну, в моїй, тобто в нашій компанії, - поправляє себе, -  навіть кур’єри ходять на роботу в смокінгах, - самовпевнено сказав він.
         Що за самозакоханий телепень, і  чому він назвався кур’єром, якщо компанія на 8 поверсі називається М-Ентерпрайзес, М – означає Марко, мені розповіли про нього ще першого дня у виданні. Начитався романів про принців, які видають себе за селян, мабуть.
         - Видаєте себе за іншу людину, щоб «произвести впечатление», як любить говорити Цвітаєва. Боюсь, ваша вистава не знайшла гідного глядача, Марко, - вимовляю його ім'я з нотками іронії.
         По-моєму, я спантеличила цього нарциса. Шах і мат, егоїстичний телепень.
         - Просто хотів бути з вами на одному рівні,  - випалює він
          -Для цього варто почитати книжки, пане багатий нарцис.
         -Пробачте, якщо я вас образив, Тея. Давайте вже кликати на допомогу.
         -Напишете про це у Фейсбук, чи зробимо селфі для Інстаграма? Може, ваші багаті друзі врятують вас на літаючому килимі?
         -Сарказм – найнижча форма дотепності, юна леді.
         -Приємно чути від людини, яка вирішила, що ми з нею не одного рівня.
На цьому наша дискусія закінчилась, він безрезультатно намагався викликати допомогу, а я, сівши в кутку, перечитувала вчорашні резюме.

       «Назад в минуле»

         3 нудні години ми просиділи у тому клятому ліфті, неймовірно голодні і виснажені. І о, нарешті, нас звільнили від темного полону клаустрофобії. Усміхнувшись не надто теплою усмішкою, я попрощалась з Марко, і спустилась вниз, бо сенсу йти на роботу посеред дня вже не було.
         Зайшовши до МАКу, я взяла мафін і латте, і з більш-менш хорошим настроєм пішла додому. Погода неймовірна сьогодні, обережно йду по бруківці, наспівуючи «Джульєту», Океану Ельзи. Люблю вузенькі вулички мого міста, ти тут наче в безпеці, хоч і зовсім самотня. 40 хвилин моєї прогулянки проминули, як одна мить. Швиденько підіймаюся на 2 поверх, обминаючи купи книжок, які мої сусіди постійно виставляють на східці. Навіщо вони це роблять? А хто знає, може фетиш в них такий. Майже біля своїх дверей знаходжу ще зовсім нового «Робінзона Крузо»,  ось чим я буду займатися цього вечора!
         Повністю виснажена, падаю на ліжко, і забувши навіть про нову книгу, провалююся в сон. Дурнуватий будильник! Вічно зіпсує мені весь сон своїм скрімом о 7 ранку. Стягую ковдру і бреду до кухні, щоб зробити каву. Прекрасно! Кави немає, тепер буду весь день як ходячий покійник. Швидко одягаю чорний капелюшок і окуляри в стилі Оззі Озборна, щоб хоч трохи прикрити червоні очі.
         Прийшовши на роботу, йду до головного редактора, щоб той ухвалив резюме. Минувши довгі коридори, відкриваю двері і потрапляю у просторий кабінет свого босса. Він –високий брюнет, з прекрасними карими очима і яскраво вираженими губами. Весь відділ обожнює його за тонке почуття гумору і справедливість.
         - Привіт, Тея, - говорить мені Андрій, -Каву?
         -Добрий  день, - не надто впевнено говорю я,  - не відмовлюсь. Оце сором, навіть начальник помітив, що я сьогодні виглядаю так, наче тиждень не сплю.
         -У мене для тебе прекрасна новина!  У рамках проекту про захист лісів, ти відправляєшся у Поліські ліси для збору матеріалів про ці місця. – випалює він несподівано
         І тут я наче втратила дар мови, забула як дихати, і взагалі, перенеслася в іншу галактику. Все життя пролетіло в мене перед очима. Після скількох років я повертаюся туди, де почала. Я повертаюся туди, де була зраджена і принижена. Я повертаюся до лісу. Тільки не плач – тільки не плач, повторюю цю мантру про себе, не в змозі тримати себе в руках. Киваю головою і вилітаю з кабінету, не в змозі повірити в почуте. Вісім років назад я поклялася, що ніколи не повернуся туди, ніколи не буду відчувати те, що раніше. І о – сюрприз, я буду жити там, звідки, як я думала, втекла навіки.

 

       «Старі знайомі»
         Через 4 дні я в повному обмундируванні стою біля офісу, в очікуванні машини, яка повинна доставити мене і інших представників офісів міста до лісу. До мене під’їжджає величезний чорний позашляховик Audi. Машина-мрія просто, я з захватом очікую, коли ж відкриються двері і я зможу насолодитися поїздкою в такому чудовому автомобілі. Вікно опускається вниз і моя усмішка змінюється здивуванням. За кермом сидить мій «старий знайомий», містер нарцис – Марко. Сподіваюсь, це розіграш:
         - Які люди, - кажу йому, намагаючись приховувати відразу, - тільки не говоріть, що ці 6 днів в далечині від цивілізації я проведу з вами.
         - Яка іронія, правда? Але ви вгадали, Тея, я очолюю цей проект, і я буду з вами всі 6 днів, поки триватиме подорож.
         - Чудово, - з сарказмом говорю йому, і вмощуюсь на переднє сидіння його машини.             Тепер вона не здається мені настільки чудовою, як раніше.
         Вісім  годин в дорозі були справжнім пеклом, Марко постійно розмовляв по телефону, вирішуючи свої питання. Ну звісно, навіщо говорити зі мною, я пусте місце, не варте його уваги. Ми різного рівня, я й забула. Телефон розрядився ще на півдорозі і я втішалася лише гарними краєвидами, які змінювалися надто швидко.
         Приїхавши пізно вночі, ми оселилися в маленькому будиночку посеред лісу. Він був повністю з дерева, дуже непримітний. Мав два невеликі вікна і низеньку стелю, Марко навіть вдарився голою об двері, бо вони були надто низенькі. Це видалося мені смішним і я не стримуючи сміху, обізвала його Халком. Йому, схоже, жарт сподобався, ми посміялися і, допивши чай, лягли спати. 
         Коли я почула, що Марко заснув, моя параноя прокинулась і почала свій терор посеред ночі, кожний раз, коли у вікно стукали гілки дерев, я боялася, що лісові створіння відчули мене і тепер прагнуть помститися за мою зраду. Вітер завивав так сильно, що, здавалося б, вже скоро він зірве дах і понесе мене до глибоких річок, до високих дубів і тендітних берез.
 Прокинувшись від різкого болю в грудях, я відкрила очі і замерла від страху.  Здійснились мої найгірші сподівання, я лежала на річкових каменях, там, де колись зустрічалась з Лукашем, милуючись його прекрасними рисами обличчя. Я почала несамовито кричати, шукаючи порятунку.             Раптом, я відчула дотик руки на моєму обличчі, я заплющила очі, а відкривши їх, я побачила, що лежу в лісовому будиночку. Марко, тримаючи моє обличчя в своїх руках, зі страхом вдивляється мені в очі, промовляючи: «Прокинься, Тея! Прокинься!».  Зрозумівши, що це був страшний сон, я заспокоїлась і міцно пригорнулася до Марко. Він обійняв мене і ніжно поцілував у  голову. Так ми сиділи до самого ранку, мовчки, не вимовивши навіть слова, ми сиділи, обійнявшись, всю ніч.

 

       «Давай виключимо світло, І будемо  мовчати»

         Я прокинулась від грому, який тероризував мене весь ранок, без особливого бажання одягла сіру сукню і зав’язала високий хвіст, скрутивши волосся в пучок. На годиннику було 13:28, я проспала трішки більше  шести  годин. Марко в домі не було, що мене насторожило, бо надворі розібралася справжня буря. Накинувши плащ, я вийшла на терасу, щоб скоріше знайти його. Він сидів  у машині, я змогла побачити лише його силует на фоні тонованого скла. Чесно кажучи, я хотіла забути все, що було вночі, і не знала, як пояснити Марко, що то була просто хвилинка слабкості. Я боялась проявляти свої почуття, я надто сильно страждала, щоб ще раз пережити це.
         Набравшись сміливості, я постукала у вікно машини, Марко тепло мені усміхнувся, показуючи жестами, щоб я обійшла авто з іншої сторони. Я перестрибнула гілку, яку так безжально відірвав вітер, і відкривши двері, сіла на переднє сидіння.
         -Добрий ранок, - сказала я йому несміливо.
         -Ранок? Вже майже друга  година, Тея, проте, я радий, що ти хоч трішки поспала, - сказав мені Марко із неабияким піклуванням.
         Це мене дуже спантеличило, вже так давно про мене ніхто не піклується, не говорить таких слів, дивно чути це після скількох років самотності.
         -Марко, пробач і зрозумій мене, будь ласка, проте ми повинні забути все, що сталося цієї ночі. Я справді була не в собі, ти був як соломинка для потопаючого, за що я тобі дуже дякую, проте ми повинні забути все це. Я не можу, розумієш, це все… я не знаю, це не потрібно мені, - не в силах стримувати себе, я заплакала. Я заплакала від відчаю і страху. Я називала його самозакоханим, а сама так підло граюся з його почуттями.
         -Тея, тільки не плач, добре? Все, забули, - він обійняв мене і дістав носову хустинку.
         Я із полегшенням прийняла її і вийшла з автомобіля,  обійшовши гілку, пішла до будинку.
          Весь день ми провели в повному мовчанні. Я чула лише як вітер жорстоко зриває листя та гілки з дерев, розкидаючи їх в різні боки. Сьогодні жахливий день, - краплі дощу, розбиваючись об дерев'яні панелі будинку, швидко стікали по вікнах, а небо мало 50 відтінків чи то сірого, чи то синього. Під звуки грому та тріску дерев, я рано вклалась спати, щоб хоч якось скоротати час у цьому нестерпному місці

 

       «Єдині чари, які подіють, - це любляче серце. Моя ж любов давно померла»
         Я чую дивні звуки за вікном, це схоже на виття вовка. Знімаю телефон із зарядки, одягаю куртку наверх піжами і виходжу на терасу, щоб виразніше почути те, що стало причиною мого пробудження. Прекрасна літня ніч, безхмарне небо всипане мільйонами зірок, надворі дуже світло, - сьогодні повний місяць.
          Вже багато років я не була так близько до природи, так довго не була… мавкою. Дивно це слово звучить тепер, коли я, здається, стала справжньою людиною – байдужою і розважливою. Сама того не помітивши, я зайшла надто далеко, і повернула назад, до будиночка. Я знову і знову чула те дивне виття, воно так гармонійно поєднувалося із загадковим лісом, манило мене, зачаровувало. Повернувши зі страхом голову вбік, я побачила пару яскраво-червоних очей, які пильно за мною слідкували. Без єдиного коливання я простягла руку назустріч дивному створінню. Місяць освітлював його виразні риси обличчя, чорну шерсть і печальний погляд, яким він наче молив мене про допомогу, - це був вовк. Шляхетний, чорний, як ніч, вовк.
         Не в змозі відвести погляд від вогняних очей, я продовжувала вдивлятися в них, наче шукаючи відповіді. Вовк опустив голову, і повернувшись, повільно пішов попід старими дубами і вербами,  петляючи серед високих дерев. Чому я зовсім не боюся? Так важко описати мій стан, так важко передати, що я відчуваю.  Я втратила лік часу, я забула про все на світі – я пройшла йшла за міфічною твариною. Я йшла крізь високу траву, величезні дерева, я перестрибувала струмки і наче зачарована слідувала за вовком.
          Пройшовши таку відстань, я зупинилася і глибоко вдихнула прохолодне нічне повітря. Я стояла так, здавалося б, цілу вічність. Зі страхом відкриваю очі, і бачу, що вовка вже ніде немає, а я стою там, де була тієї ночі, у своєму сні. Не знаю де я,  не знаю, що робити далі. Знесилена, падаю на каміння , об яке так злюще розбиваються річкові хвилі. Здається, це кінець. Широко відкривши очі, дивлюся на чарівний місяць – він такий вільний, такий прекрасний. Єдиний його недолік – він такий мінливий, він живе лише вночі, не в змозі побачити надихаючу природу вдень. Місяць бачить темні води річок, закриті від холоду квіти і сплячі дерева. Він бачить помираючу мене, тут і зараз.
         Легкий дотик до плеча змушує мене повернутися . Я бачу прекрасні блакитні, як небо очі, прямий ніс і виразні вуста – Лукаш! Це мій Лукаш! Серце моє, здається, зупинилося. Сльози бризнули з моїх очей і я кинулася в обійми до коханого і одночасно ненависного мені чоловіка. Я так боялась прокинутися, я так боялася, що це ще один дурний сон.
         - Це ти, Лукаше? Це той хлопець, який зачарував мені сопілкою? Той, який кохав мене до нестями? Той, який підло мене зрадив?
          - Це я, Мавко, я. Після твоєї смерті зачаклували мене лісові створіння. На мені лежить страшне прокляття – лише раз у десять  років можу бути я людиною, тільки в повний місяць можу ходити на двох ногах, можу бачити красу лісів.
         -Лукаше-Лукаше, ми могли б бути щасливі, ти б міг не страждати у тілі жорстокого вовкулаки. Підла зрада вбила все людське в тобі.
         -Моя Мавко…
         -Досить, Лукаше. Я не твоя, і я давно вже не мавка. Я людина, як і ти колись. Мавка померла  разом з наших коханням.
Місяць затягнуло хмарами і очі Лукашеві стали червоними, як кров.  Я кинулася тікати від холоднокровного звіра, яким став мій Лукаш. Я бігла так швидко, що отямившись, я вже була біля будиночка. Я зупинилися біля автомобіля Марко, і зняла пояс від плаща, щоб перемотати рану на руці. Голосне гарчання за моє спиною змусило мене затремтіти від страху. Він мене знайшов. 

​

      «Дихай, Тея»

         Дивитися смерті в обличчя не так страшно, як здається. Я лежала на землі,  наді мною нависла чорна хмара ненависті і жорстокості.  Вовкулака пронизливо дивився в мої очі, його слина скапувала на мій плащ. У цей момент я не думала про те, що моє життя зараз обірветься, я відвела погляд від Лукаша (якщо так можна назвати цього звіра) і просто дивилася на небо, на зірки і на вільний місяць.
         - Все буде добре, - наче прийнявши неминучий кінець, я промовила тихо і так щиро. Мов би сама в це вірила.
         Вовкулака оголив свої ікла і в готовності «нанести удар»  голосно завив на місяць.           Темрява, вона поглинає все навколо, я чую запах диму, я відчуваю різкий біль в животі. Не можу розігнути пальці, не можу кричати, тільки темрява… Я померла? Різко відкриваю очі, хватаючи ротом повітря, ліс, я бачу навколо ліс – такий незайманий і прекрасний, такий рідний. Але що я тут роблю? Невже я знову мавка?  - краще померти. Встаю і повільно йду по високій траві, простягаю руку до гнучких берез, неначе вітаючись. Чую таку знайому мелодію, це, здається, сопілка. Проходжу далі і бачу прекрасного юнака, який сидить на камені, і награє чудову мелодію. Сподіваюся, це не… Лукаш! Я потрапила в минуле? Не в силах стримати сльози, кричу і швидко біжу назад. Де я? Може, я просто зійшла з розуму, і Львів, 21 століття, Марко – це просто плоди моєї фантазії? Падаю на траву і безсило кричу.
         Я бачу тихий вогник, чую розмови, темрява… Знову темрява.
         Просинаюся від почуття спраги, озираюся навколо – яскраве світло засліплює мене, не можу піднятися,розплющую широко очі – це, здається, лікарня. Я в лікарні? Біля мого ліжка сидячи спить Марко, стараюся дотягнутися до його руки, але безрезультатно.
         -Марко!, - говорю хриплим голосом, - Марко, прокинься, - вже впевненіше.
         Він відкриває очі і з подивом дивиться на мене.
         -Тея!  - радісно кричить він, і кидається мене обіймати. – Ти так довго, так довго, - він замовкає, - ти була без свідомості 4 дні. Коли я почув виття тієї ночі, я кинувся надвір, і знайшов тебе ледве живою біля машини. Я не знав, що думати. Ти просто стікала кров’ю у мене на руках. Я такий щасливий, що ти жива.
         - Ну, після цього, пане Нарцис, ви просто зобов‘язані зі мною одружитися, - весело сказала я
         - О, бачу пані Нарцис вже зовсім здорова, - із усмішкою відповів він мені, - І, Тея, ловлю на слові!

​

Михайленко Ірина,

випускниця